Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Грудень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Наше опитування
Яку інформацію ви хотіли б бачити на сторінках сайту ?
Всього відповідей: 55
Друзі сайту
  • uCoz Community
  • uCoz Manual
  • Video Tutorials
  • Official Template Store
  • Best uCoz Websites
  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0




    Війна очима дітей


    Ярослав Душейко з бабусею Душейко Марфою Пантеліївною
    та дідусем Душейком Прокопом Гордійовичем

    Коли розпочалася війна, то моєму дідусеві Прокопові було дванадцять років. У перші дні війни німецькі війська, не дивлячись на опір Червоної Армії, швидко просувались на схід, окуповували землі та запроваджували свій режим. Німці зайшли і в наше село Косарі, почали  впроваджувати так званий «новий порядок». Почалися чорні дні окупації. На багатьох будинках було вивішено суворі накази німецької комендатури. Під загрозою смерті всьому населенню протягом 24 годин треба було пройти реєстрацію. Люди ховалися, на вулицях було порожньо, тільки ширяли німці з автоматами. Німці з поліцією робили облави, почалося відправлення людей до Німеччини. Гітлерівці примушували місцеве населення працювати на себе, посилали на роботу в колгосп, захопили спиртовий завод і перед в’їздом до заводу поставили кулемет, щоб ніхто не заходив на територію спиртзаводу. Декому з місцевого населення вдавалося вимінювати у німців спирт за харчі і тютюн. Багатьох молодих хлопців та дівчат гітлерівці розстріляли. Багато людей намагалися втекти з села, так як жити далі ставало дуже тяжко. Тих,  кого виловлювали, садили за грати, деяких відправляли на тяжкі примусові роботи до Німеччини. Кому вдалося втекти, ховалися в Грушківському лісі.

    У нашому дворі був німецький штаб, а при штабі були німецькі коні. Їх треба було напувати і німці  послали його за водою, а криниця була на березі, метрів за двісті. До неї треба було йти городом, який був виораний. Коли він взяв відра і відійшов десь до середини огороду, то німці почали в хлопчика стріляти, кулі свистіли біля нього, він злякався і впав у ріллю. Німці голосно реготали і наказували вставати. Коли хлопчик підводився, то німці знову стріляли по ньому. Так продовжувалось разів із три. Але коли він набрав води, то більше по ньому ніхто вже не стріляв. Йому сказали, що більше стріляти не будуть і чіпати також. Ці німці були не дуже жорстокі. Вони говорили, що слідом за ними йдуть інші загони, які будуть знищувати всіх. Майже так і сталося. Молодих людей, які могли воювати, вони розстрілювали. Дідусь Прокіп пам’ятає, як ці гітлерівці ходили по вулиці, а коли німець зайшов  на подвір’я, то хлопчик напнув хустину і светр, ніби він дівчина, а батько заховався на печі. Гітлерівець уже почав заходити в двері, як на їх щастя, появився німецький офіцер і щось сказав по-німецьки. Той фашист, що мав намір зайти відразу вибіг з подвір’я. Так вони залишилися живими. А тих, кого зібрали по селу, відвели до залізниці, до річки Косарки і розстріляли. Їх було одинадцятеро. Були і його однокласники, зокрема Соболь Володимир.

    Трохи згодом дідусеві вдалося втекти в село Грушківку, де він проживав у Донець Параски. Так як у Грушківці німці постійно не знаходились, бо боялись партизанів, то багатьом людям вдалося врятувати життя. Отаке тяжке життя було при німцях.

    На фото - по середині моя бабуся Марфа, а з праворуч її рідний брат Засядько Ілля Пантелійович, який пропав безвісти на війні. Його доля невідома. Бабуся також розповідала мені про те, що вона пережила під час Великої Вітчизняної війни.

    Коли почалася війна, їй було дев’ятнадцять років. Вона проживала з матір’ю та сестрою в селі Юрчиха. Молодих людей, які здатні були працювати, німці відправляли на примусові роботи до Німеччини. Така доля спіткала і її. Спочатку їх з сестрою Параскою забрали в Камянку для відправки до Німеччини. Але мамі, так як вона була слабою і залишалася одна, вдалося відпросити Марфу, а сестру Параску відправили в Германію. Але по дорозі їм вдалося відкрутити люк у залізничному вагоні і Параска втекла. Коли появилася вдома, то про це взнали німці. Вони побачили, що дівчата вдома удвох і за це підпалили їхню хату, а мою бабусю забрали і відправили до Німеччини. У вагоні їх було п’ятнадцятеро чоловік. Десь з під Германського кордону сімом дівчатам вдалося втекти, в тому числі і їй. Йшли вони залізницею і дійшли до міста Кракова, але там їх затримали якісь польські добровольці і сказали, що відправлять додому, а насправді закрили у в’язницю, де було по коліна води. Там дівчата просиділи добу. Коли їх відкрили, то відправили не додому, а до Германії, щоб задарма працювали на німців. Коли їх розподіляли, то бабуся попала до фермера. Він був дуже жорстокий. Заставляв дуже багато працювати: доїти корів, збирати урожай, сапати на полі, а також вивозили на поле збирати камінці. Давав їсти дуже мало і найгірше це був суп з брукви і малесеньким кусочком хліба.

    Доїти корів  дівчина  ще не вміла, але він бив і заставляв учитися. Також вона пам’ятає, як працювала на полі. До огорожі підійшли якісь голодні люди і попросили в неї трохи брукви, що росла поряд. Бабуся Марфа нарвала і дала їм брукви, але це побачив господар і почав її бити. Отак жорстоко поводилися з людьми, які насильно були відправлені в рабство до Німеччини.

    Коли закінчилася війна, то їх звільнили американські війська. Додому вона добиралася майже місяць, спільно із жителькою с.Івангорода Бойченко Оксаною. (На фото справа)


    Спогади про Скічка Олександра Карповича

    Мій прадід Скічко Олександр Карпович, служив на фронті розвідником. Одного разу з ним трапився такий випадок. Це було у Німеччині. Його послали перевірити чи німецькі війська залишили одне село. Він пішов лісом, щоб швидше. Ліс був густий у тому місці, росло багато кущів. Раптом дідусь почув якийсь незрозумілий шум. Він пішов на той шум, щоб дізнатися що то таке. Розсунувши кущі, він опинився прямо перед німцями. Але то були цивільні. У них у руках були лопати. Вони рили велику яму, щоб закопати своє добро. Німці ховали його від наших воїнів. Всі вони дуже сердито дивилися на радянського солдата і мовчали. Це була грізна мовчанка. Вони могли убити дідуся, але він не розгубився. Дідусь знав дещо по-німецькі. Він запитав: «Хто староста?» - а потім жестами і словами пояснив, що його послали підготувати ночівлю, та вечерю для радянських солдат. І ще він сказав, що наші солдати будуть тут за годину.

             Староста покивав головою: « Гут, гут». Дідусь пішов. Але ще довго відчував на собі їхні погляди. Ця видумка врятувала йому життя.




    Copyright MyCorp © 2017